Танін блог

Дощ я дуже люблю

Мабуть мало знайдеться людей, які не люблять дощ. Як можна не любити ці краплі, які падаючи з неба, напоюють нашу землю вологою, вдаряюци по даху будинків стукають і спадають поволі донизу. Я люблю дощ. Пам’ятаю, в дитинстві так любила танцювати під дощем! І хто там тоді зважав на маму, яка марно намагалась дозватись, щоб я не намокла, загнати мене в дім. Дощ. А яка після дощу веселка! А повітря! Повітря тоді вологе, чисте, дощове, приємне на смак. А трава! А квіти! Як все радіє після дощу, особливо влітку!
Літній дощ приносить прохолоду, яка так приємна після пекучого сонечка.
А як я люблю осінній дощ! Дощ восени, коли вже листя різнобарвне встелило землю… той дощ не лише підкреслює сум осені, але і чарує своїми барвами. Природа восени вже починає засинати, а дощ знову пробуджує її, заставляє ще пробиватись траві, і відшукує поодиноку осінню квітку. І заставляє квітнути айстри, хризантеми. Осінній дощ змиває останні сонячні промені, приносить з собою вже прохолодний вітерець, та все-одно я люблю той дощ. Як приємно, сидячи вдома, спостерігати за тим, як швидко снують люди, втікаючи від дощу, з парасолькми, чи без…
І як я люблю мокнути під дощем, особливо влітку. Тоді я відчуваю нерозривний звязок з природою. І це захоплює. І коли ти мокнеш під дощем, ти не думаєш, що можеш захворіти, а просто насолоджуєся тими густими прохолодними краплями, які невпинно сиплються тобі на голову. Ось ти вже майже до останньої ниточки мокрийй  робиш вигляд, що спішиш, щоб сховатись, а насправді мрієш подовше пройтись під дощем. А як той дощ заповнює швидко всі ямки, всі обочини наших доріг. і як дітвора потім з вереском ганяє на вєліках, по тих калюжах!
Люблю я дощ.

ти і я

Так дивно. Тілесні контакти.
Відбуваються. Прикольно, та коли вони від того, хто тобі колись був зовсім небайдужий…то навіть не знаєш як правильно на подібне реагувати. Невербальні жести багато чого скажуть, видадуть  твої думки, та чому ж ти їх ніколи не промовиш вслух?
Інокли здається, що вмію читти думки інших…як дивлюсь в очі його.
Інколи здається, скажу…
Інокли здається він нарешті скаже…
Та за цим зморюючим безнадійним чеканням навчилась любити себе, навчилась ігнорувати той погляд…
Чекати не хочу…
А сьогодні знову…
І не хочу думати, а мізки не слухаються…
Безсоння знову прийшло в гості до мене…
Надіюсь завтра я про це все забуду….
Пора витрушуватись в реал і йти дивитись новий сон про те, яким же буде мій вже сьогоднішній день.

Привіт блог

Мій блог, я тебе вітаю. Давно мене тут не було. За цей час багато подій сталось.
Одне ж залишилось незмінним – щоранку встає сонце (хоч взмику ми його і не бачимо майже), і щоночі небо осявається зірками.
Трохи призабулись для мене принципи трансферингу. Тому є цінними 2 перші записи, які є тут.
Ритм життя розставляє все поступово на  свої місця, щось здійснюється, щось призупиняється, щось відкидається як непотріб. Але оптимізм, попри все, залишається.
Саме прийшов той біологічний час в моєму житті, коли відбувається переоцінка цінностей, з`являються нові пріоритети, а дещо, що здавалось надважливим до цього, втрачає сенс.
Життя триває, життя воно таке життя – мій улюблений вислів.
Розумію, що варто знову промити собі мізки, прослухавши черговий раз аудіокнигу Трансферинг реальності. Хоча те, що вдалось в усьому цьому зрозуміти значно змінило моє життя, а от мене змінини ніхто і ніщо не в силах. А надто бісить, коли близькі люди думають, що їм це під силу.
Шановні, якщо я сама себе не можу змінити, то ваші слабкі намагання лишень дратують мене і знецінюють вас в моїх очах. Я нікого не намагаюсь, не прагну і не буду змінювати. От і вам не дозволю. Себе не переробиш. Якщо кому це не дано зрозуміти – це ваші проблеми.
Я звикла сама з усім справлятись, дам собі раду без вас.

Одуванчики квітнуть весною

Одуванчики – перша квітка весни, яка масово вкриває наші поля, луки, галявини, обочини тротуарів.
Ще така мила і весела інша назва в цієї весняної квітки – куль-бабка… Всі ми в дитинстві гралися з нею, масово знищуючи безліч її квіток, плетучи віночки, роблячи якісь салати… А як подобалось здувати з уже відцвівшої квітоніжки ті зонтики-насінинки, такі пухнасті маленькі парашутики. Їх було безліч… Вітер підхоплював їх і відносив недалеко, і так тих бульбабок ставало все більше…

Тоді в дитинстві було байдуже до того яка це чудова квітка… а сьогодні, зриваючи їх ці кульбабки, раптом в очі кинулось – які вони гарні! Яка насиченість жовтого кольору! Яка гарна маса цих пелюсток-голочок! Як їх все ж багато на полі, як ця кульбабка радує око на полі…

От так топчемо цю землю, проходимо мимо багатьох  речей, а інколи так приємно знову побачити щось нове, радісне, в давно знайомому і  повсякденному…

Небо таке веселе

Як часто ви піднімаєте свій погляд і спостерігаєте за небом? Чи на це, як завше, не вистачає часу? А час потрібен не лише для того, щоб працювати, заробляти горші, виховувати дітей, вирішувати повсякденні проблеми… Зупиніться, встаньте з-за компа, підійдіть до вікна і погляньте на небо… Ви ж так давно не дивились туди – ввись. Не посміхайтесь іронічно,  читаючи ці рядки, а просто згадайте…В дитинстві всі ми знаходили час і лежачи на теплій м’якій траві споглядали на хмарки в небі і вгадували…ось то слоненя, а там – собака…і так весело було…на час тоді ніхто не зважав…

Чим далі ми ростемо, втрачаємо нашу здатність посміхатись просто так, припиняємо споглядати небо інколи замічаючи лише темні хмари в калюжах після дощу… А вранці, прокинувшись, виглянувши на секунду у вікно,  просто констатуємо – сьогодні буде дощ, чи сьогодні буде хмарно, чи сонячно…і все? Ні, знайдіть хоча б раз на тиждень нагоду, виділіть хоча б кілька хвилин на споглядання неба… це дасть вам наснагу, посприяє відновленню сил, позитивно налаштує, бо ж небо таке безмежне, таке різне, прекрасне…

Вибір, життя

Минулої п*ятниці я знову була перед очевидним вибором. Варто було просто зробити один крок назустріч, і все могло б змінитись. Ти сказав, буде все, як ти скажеш. Тільки скажи. А я знову змовчала.
Змовчала. Бо ти повільний, спокійний, невпевнений в собі,простий,  живеш з матір*ю, віриш в Бога, не знаєш що таке інтернет і не хочеш знати. Важко було дивитись тобі у вічі, та коли наші погляди стрічались… в твоїх очах як у дзеркалі…Я бачила самотність, сум, жаль, нескорену правдивість, наївність, доброту. Я бачила себе в твоїх очах.  І я просто мовчала. Знову мовчала. Ввечері можна було набрати твій номер і все зміниться. Та я тобі ніколи не зателефоную. Я полюбила самотність, і нікого не підпущу до своєї самотності. Нізащо не дозволю іншій людині збурити мої думки, і нізащо не буду думати про іншого. І не буде ніколи дітей у мене. Бо я одна. Бо мої думки ніхто не розуміє. я і сама інколи їх не розумію. Але, все мною сказане чомусь просто гнітюче впливає на одних, інші просто починають з мене знущатись. Ідеалістка. Так. Добра. Не знаю, але чим далі спілкуюсь з людьми, тим більше переконуюсь в тому, що мене ніхто не сприймає такою як я є. Ніхто не хоче бачити в мені індивідуальність, все життя мене виховують. А я виховалась на книгах, які зробили мене ідеалісткою. А я виховалась на фільмах. На фантастичних, психологічгних. Фільмах, які остаточно і безповоротно зламали, викривили мою психіку. Я думаю, що в мене є інтуіція. Я думаю, що я розумна. Ні… подіїї недалекого минулого довели протилежне. Я все життя вчусь, але знаю дуже мало. Я запамятовую сьогодні масу інформації, а назавтра я її вже забуваю. Я думаю, що знаю чого хочу від життя. Я намагаюсь жити, пливучи за течією, а лише мрію змінити кардинально своє життя. Але щось стримує мене втілити цю мрію. Страх? Можливо.
Чому я досі не навчилась шуткувати і відноститсь до життя простіше. Не сприймати всі події занадто серйозно? І не ображатись на дрібниці, а важливі події ігнорувати?
Я нарешті навчилась висловлювати свої думки на *папері*. Залишилось змінити своє життя. Але я ніколи в житті не зателефоную тобі. Я горда. А ти не дав собі для мене другого шансу.

фотоколаж

Шось часу бракувало на блог, але ж я пам’ятаю, пишу сьогодні і даю собі обіцянку писати не рідше разу в місяць. То ж так легко – записувати свої думки, а згодом їх знаходити – перечитувати, дивуватись, згадувати дрібниці про які з часом забуваєш. От сьогодні переглядала фото. які накопились в кількох папках на компутері, вибирала деякі. щоб роздрукувати. За кожним фото – певна подія, певна історія, яка спливає до найменших дрібниць, кожне фото – незабутній спогад. от звернула увагу, що є фото природи кожної пори року. які мені подобаються: зима

весна

літо

осінь

Люблю фотографувати.
Найбільше люблю осінь, коли ще тепло але вже природа готується до зими, коли павутиння обплітає все
навколо, та гарно виблискує роса на ньому.

Осінь – грибна пора

Ось вже прийшла чарівна пора року – осінь. Ранки стали туманними, прохолодними.
Прийшла і грибна пора.

Люблю збирати гриби, та хто не любить!
Минулого року в наших лісах було малувато грибів. Цього року щось ще також не ростуть.
А вже так хочеться їми поласувати.

Можливо на вихідних пройдуть дощі і тоді вони прокинуться, покажуть свої шляпки нам.
Бабине літо все-таки пречудове, і не хочеться дошів і не хочеться холодів.
Та все-одно у природи немає поганої погоди…

Заздрощі, боротьба.

Заздрощі, і як з ними боротись? Оце вже не знаю.
Часто бачиш, що людина явно і відкрито починає тобі заздрити, а ти думаєш, ну чому?
Що таке заздрість? “Заздрість ненавидить іншого за те, що він має щось добре.” Але ж заздрість – то один із смертельних хріхів. А ми заздримо, забуваючи, що то гріх. Не хочеться бути занадто набожною, та просто по людським законам, як на мене заздрість то є зло.
Як часто всі ми піддаємось цій слабкості і починаємо заздрити іншим. Та не варто цього робити. Кожна людина має право на добро, щастя. і так само в кожної людини є і свої нещастя, розчарування, біль. Не варто заздрити, краще завше пам’ятати, що заздрість ще нікого не робила щасливим.
Сьогодні в серіалі доктор Хаус мовив одному зі своїх підопічних учнів: – Твоя проблема в тому, що ти хочеш зробити всіх людей щасливими, а варто просто звести до мінімуму нещастя.
Мабуть я також хочу зробити всіх людей щасливими, але це міраж. Щасливий той, хто живе, радіючи кожному прожитому дню. І не важливо скільки в цьому дні було негативних моментів, просто щаслива людина їх ігнорує.
Заздрість буває в усіх. Ми ж всі люди. Та щасливий той, хто вчасно зрозумів, що заздрість лише спалює позитив в душі. І заборонив собі цю негативну рису.
Не заздріть тому, що людина живе сама, нема тут чому заздрити.
Не заздріть людині, в якої немає дітей, лиш тому вам здається, що вона живе в своє задоволення, що вона егоїстка, нема тут чому заздрити.
Не заздріть богатому, бо богатство сьогодні є а завтра  це вже жебрацтво.
не задріть людині, яка купує все собі, сама, нема тут чому заздрити.
Не заздріть людині, яка прокидається сама, нема тут чому заздрити.
Не варто порівнювати себе своє життя з життям інших, і вважати що в когось воно більш вдале, то все початки заздрощів. Ви єдині і неповторні, ваш життєвий шлях унікальний, тож пройдіть його достойно, без цього принизливого почуття заздрості.

Дежавю чи що?

Дежавю – це коли ти відчуваєш, що певна подія вже відбувалась. Дежавю супроводжується відчуттям  нереальності того, що відбувається. Дивно, та так буває.
А як назвати то явище що ти бачиш людину, яку раніш ніколи не бачив і знаєш, що дуже хочеш з нею спілкуватись. А натомість просто проходиш повз. І ти заочно знаєш цю людину, хоча ніколи не бачив її очей, і ніколи не спілкувався з нею в реалі…і водночас знаєш, що дуже добре її розумієш. Отак просто без слів. Але слова і не потрібні. Тоді це знову якесь нереальне відчуття, чи дежавю? Ти не дозволяєш собі мріяти про те, чого не буде. намагаєшся щосили контролювати і втискувати в рамки буденності свої думки…та інколи таке ввижається… Забуваєш де реальність, а де фантазії, де сон, а де життя.
Матриця затягує тебе і ти не знаючи, що вже прийняв ту пігулку, борсаєшся у своїх заплутаних лабіринтах думок, які лише приводять до щему в душі, стають розрухою твоїх позитивних думок, бажань.
Все  щораз змішується в твоїй уяві пам’ять не хоче згадувати, а картинка нізащо не хоче щезнути, як ти не намагаєшся себе змусити. Переключаєш увагу на інші речі, а підсвідомість грається з тобою – щораз спалахуючи тою миттю…коли ти бачиш те, чого не могло бути не то що в принципі, а взагалі того не існує. Забудь. Забий. Ти вже ніколи не пересічешся з тією людиною, бо вона ж не бажає з тобою спілкуватись?
Ти ж надто складна і водночас проста для неї. Ти живеш в іншому світі, вимірі, ти маєш спершу пройти всі сходинки своєї самовдосконалості, зрозуміти себе, а не намагатись зрозуміти інших. Інших розкусити набагато легше, ніж розібратись в своїх життєвих пріоритетах. Ти зможеш. Ти сильна. І якщо досягнеш вершини самовдосконалення, ти зможеш вільно пересуватись в різних континіумах і досягнеш того простору, де стоїть він.