Танін блог

Чудо?

Я сьогодні бачила як падає зірка в небі. Поки була мала, був час задивлятись на зірки, мріяла побачити падаючу зірку, щоб загадати бажання, а зірки, як на зло, міцно тримались своїх місць. А тут так зовсім випадково підняла голову, помилуватись секунду на зоряне морозне небо, а тут бац і те про що весь час мріяла і збулось. Бажання не встигла забажати, але посилаю в космос одну думку: аби сестра одужала. Хочу цього найбільше в світі. А всі думки матеріалізуються, тож… Падаюча зірка неймовірно здивувала мене того вечора. Це чудо!

Люстерко і життя

Людина сьогодні не мислить свого життя без багатьох речей. Важко уявити, як первісна людина обходилась без усіх благ сучасної цивилізації.
А особливе місце в нашому житті відведено люстерку. Більш звично ми називаємо його “зеркалом”. Не стверджуватиму, що це дійсно наш термін, не русизм. Та ми звикли до дзеркала. Особливо дівчата, жінки. Да, ми ж по тисячу разів на день заглядаємо, щоб впевнитись, що гарно виглядаємо. Щоб повірити в себе, побачити зайвий раз відображення себе. Впевнитись, що зачіска належним чином укладена, що помада не стерлась на губах, що туш на віях не розтерлась…
Та чому ж ми так йому довіряємось – люстерку?  Створили цю річ і миттєво стали її рабами. Вдягаючись вранці на роботу більшість із нас – модниць щонайменше багацько разів загляне на своє відображення, покрутиться туди-сюди, аби впевнитись, що наряд сидить, що все охайно, і ти нічого не забула… Звісно і поважаючий себе парубок, чоловік тож полюбляє споглядати себе у джеркалі.
Загадайте, як будучи ще дитиною, ви корчили рожиці перед великим люстерком, що висіло у прихожій чи в кімнаті. Як це вам здавалось забавним – бути самому собі смішним і таким різним…Як ми любили в дитинстві відвідувати кімнати кривих дзеркал. Як ухохочувались зо сміху від свого тощого, чи товстенного відображення. Як одне люстерко витягувало до бескінечності ваш ніс, а інше – руки, чи ноги.
Очі – дзеркало душі. Так і дивлячись на себе, свій погляд у люстерко всі ми чудово це розуміємо. Як же очі видають твій внутрішній стан, і як бува важко приховати свій паскудний настрій.
А ще варто дивлячись у дощову пору в калюжу, бачити там не грязь та чорну воду, а відзераклення неба, хоч і сірого, але відзеркалення!

Трансферинг і я. Запис 2.

Прочитані  та прослухані книги Зеланда по трансферингу таки мають вплив на моє життя.
Радує, що в ліпшу сторону.
Книга здавна вважалась цінним дарунком, знання почерпнуті з книг збагачували людину, робили її розумнішою, досвіченішою, ерудованою.
Так начебто недавно відбулось моє знайомство з правилами трансферингу, деякі правила доводиться перечитувати, вже й прийшов період їх забуття, але…
пам*ять – хитра штукенція, вчасно згадує потрібні речі, не дозволяє піддаватись маятникам, які так і прагнуть розхитати, розкрутити тебе, забрати при цьому всю твою енергію.
Але не так то легко постійно це пам*ятати. А коли пам* ятаєш – все так просто. Життя – казка, коли ти вчасно згадуєш, що ти тут в цьому житті не бездушна лялька, яка дозволяє сіпати себе за мотузки, а ти глядач, спокійний глядач, який з цікавітстю спостерігає, зберігаючи свою енергію, поки інші так безжалісно її розпилюють.
Головне весь час про це пам*ятати.
Коли згадую це правило – не спати і не піддаватись на різні мілкі суперечки на роботі, чи ще десь, не дозволяю забрати всю енергію, і тоді так дивно стає слухати нарікання інших на те, що ця жара забрала всі сили, чи що на дощ ноги болять.
Вони ж сплять і не бажають самі прокидатись, а якщо одного чудового дня будуть готові, то будуть щасливі як і я.

Роздуми про прочитане

“Как не бояться? – найти страховку, запасной путь.
Как не беспокоиться и не тревожиться? – Действовать. Потенциалы тревоги и беспокойства рассеиваются в действии.
Как не ждать и не желать? – Смириться с поражением и действовать. Растворить желание и ожидание в действии.
Как отказаться от своей значимости? – Принять свою значимость за аксиому, отказаться от действий, направленных на повышение своей значимости.
Как не раздражаться? – Играть с маятником, нарушая правила его игры. Реагируя неадекватно, вы сбиваете маятник с ритма, и он остаётся ни с чем.
Как избавиться от чувства вины? – перестать оправдываться.
Как справиться с обидой и возмущением? – прекратить свою битву и двигаться по течению вариантов.
Что делать, если с обидой и возмущением справиться невозможно? – Просто позволить себе эту слабость. не принуждайте себя всегда выигрывать.
Как не гнуться под тяжестью проблем? – Соблюдать принцип координации намерения.”

Ці рядки з книги Зеланда “Практический курс трансферинга за 78 дней” я перечитую щодня, та щодня їх розумію по-іншому. В світлі своїх пригод, щоденних марних і не марних справ… Щораз намагаюсь вникнути і зрозуміти суть, та часто вона від мене вислизає.
Та я зрозумію їх обов’язково.

Запах дитинства…

Зовсім як колись, в дитинстві. Запах теплого молока з дивним присмаком.
Так приємно було його приймати з маминих ласкавих рук і випивати. Гаряча кружка обпікала пальці, але так приємно було її тримати, сьорбаючи гарячий напій. Швидко, хоч і маленькими ковтками, щоб не покрилось такою нелюбимою плівкою.  Пила і крізь паморочливо-туманний стан в голові вгадувала що ж то за інгрідієнти намішані в тій цілющій чашчці?
Меді і масло вгадувалось одразу, але було там ще щось, що заставляло твоє тіло потіти, а з потом виходила і хвороба. Так хотілось після випитої кружки  одразу розкритись, висунути свої слабкі, та спотілі ноги з-під одіяла, а мама тут як тут. Ніззя. Заборона діяла, доводилось коритись хоч і не хотілось.
Що ж робити, маєш слухатись, щоб перемогти ту недугу – грип.
Це сьогодні ти сама собі маєш приготувати той цілющий настій, бо ніколи хворіти. Сама спершу купуєш молоко, масло в магазині. І вже зовсім немає ніякого секрету в тому такому чудернацькому запаху цього лікарського напою. Тепер ти знаєш, що то грамулька соди додає тій чашці молока якийсь невловимо чарівний аромат і незвичний привкус. І нагрівши молоко ти сама додаєш всі інгрідієнти, потім кутаєшся в одіяло і випиваєш це молоко. Згадуючи дитинство. І здається, що то було так давно. А тоді так приємно було хворіти, бо коли хворіє дитина батьки оточують її теплом і цукерками, дозволяють не ходити в школу і не вчити уроки, купують вітамінки і всілякі ласощі. Поять таким пирємним і дивним на смак молоком…
І ці спогади зігрівають душу й тіло, і мають допомогти одужати, пошвидше. Завтра ж буде новий день, і варто одужати, перемогти недугу, щоб жити і почуватись щасливою на всі 100.

Віщий сон?

Тижнів 2 тому мені снився дивний сон.
Темний, чорний, вузький коридор. Є кілька дверей. Я їх скоріше відуваю, ніж
бачу. Є вішалка на якій висить якийсь одяг. Поряд стою я.
В мене в руках сірники, я чиркаю раз – з`являється вогонь і коридор одразу
стає світлим, чиркаю вдруге іще світліше стає. Світло ніби зависає в повітрі.
Мені хочеться йти вперед, я повертаю туди голову, позад мене стоїть 2 істоти
(янголи-охоронці напевно, бо я начебто їх добре знаю, але бачу лиш якісь непевні
розпливчаті силуєти, при цьому ніякого страху не відчуваю) і вони просять мене
озирнутись назад, показують – дивись туди.
Я вдивляюсь куди вони мені вказують. Там з`являється з темряви спершу силует,
згодом в ньому я впізнаю бабусю Марту (до речі насправді бабуся померла років 20 тому). Я дивуюсь.
Вона така ж якою я її пам`ятаю: ще молода, усміхнена, струнка, висока.
Але вдягнена вона дещо дивно: звичне плаття-халат в дрібні квіточки,
яке доповнює чорна з широкими полями шляпа, та чорна траурна хустка поверх шляпи.
Мені дуже хочеться спитати в неї, чому вона в траурному головному уборі,
але я спершу з нею вітаюсь.
До речі це саме той сон, коли все відбувається наче наяву, бо
я у сні думаю, розмірковую про те, що буде далі, що сказати, що зробити.
Я вітаюсь і запрошую бабусю попити чаю. А вона відповідає, що її сюди відпустили
ненадовго. Стоїть, дивиться на мене, така щаслива, усміхнена.
І тут я прокидаюсь в холодному поту.
Зазвичай такий сон ввижається не просто так.
Це знак, який я розшифрую лишень тоді, коли пройде певний час,
і те що має статись, станеться.
Такі сни не забуваються.

Трансферинг і я. 1 запис.

Знаєте, життя моє змінилось. Спробую розповісти про те, як трансферинг увійшов в моє життя і круто змінив його.
З першим днем літа розпочну цикл статей (якщо їх можна так назвати)  про моє життя
і місце трансферингу в ньому.
Звісно, як у багатьох, був і в мене період після навчання, коли нічого не читалось.
Мізки не сприймали ніякої інформації, спроба взяти до рук книгу і почати читати
заікнчувалась головними болями, свербінням очей, доводилось закидати книгу назад на полицю,ледь прочитавши бодай кілька сторінок.
А читати то ж хотілось! Ще й  як!
Потім був період апатії до читання – бо в наших бібліотеках нічого цікавого нема. А
купувати книги – дороге задоволення для людини яка працює в бібліотеці.
Та от з`явився в мене дома інет. ОГО. От поступово я почала читати книги зтирені з нету.
Причому не лише художні, а в переважній більшості психологічні, філософські. Знаходила
рекомнедації про якусь невідому мені книгу, скачувала її з нету і сідала тут же  читати.
Так знову в мій дім прийшли безсонні ночі, які давали відчуття якогось вже призабутого щастя.
Так познайомилась з книгами Чака Паланика, які перевернули черговий раз мою свідомість, але про це розповім іншим разом.
Так познайомилась з книгою Вадима Зеланда “Практический курс трансферинга за 78 дней”.
Проковтнула її за день на одному диханні. Зрозуміла мало, згодом роздрукувала, почала поетапно проходити шаг за шагом… Десь на половині трішки закинула то всьо…
Але початки так прочно засіли в голові, і з часом почалось змінюватись життя.
Стало цікаво, почала шукати інші його книги. Знайшла аудіоверсію його книг
“Трансферинг реальности”. Сьогодні дослухаю останню 5 книгу. Перші аудіокниги
прослуховувала вже не раз.
За трансферингом варто проживати кожень день – як святковий. Не зациклюватись на невдачах, знаходити щось позитивне в усьому…навіть якщо шось не вдалось, сприймати це як урок, і знати, що в майбутьному тобі обов`язково пощастить.
І думати варто не про негативне, те чого не хочеш, а лише про те позитивне, чого ти хочеш.
Думати про позитив у своєму житті. І це спрацює, не одразу, але обов`язково спрацює.
Трансферинг вчить не думати про щось, чого бажаєш понад усе весь час, а відкинути важливість свого бажання  (“сбросить важность желаемого” щоб воно відбулось).
Спробую навести приклад: мені на одну доволі важливу подію мого життя потрібно було прикупити взуття. Обходила майже всі магазини, надії придбати те, що хотілось майже не залишилось, але сказала собі: та не варто так побиватись, знайду, куплю.
І – чудо, в останньому магазині таки придбала свої нарядні сапожечки.
Отже, як тільки я відкинула важливісь придбання такої потрібної мені речі, як вона одразу знайшлась!
Життя – свято, і я люблю життя!

Ризик і справжнє життя

“Якщо ви наважитесь ризикнути, ви відкриєте справжній світ”
Нам так подобається спостерігати. Ми для цього вимудрували телевізійний світ, куди переносимо
історії нашого життя. Ми так фанатіємо то від одного то іншого фільму чи серіалу. Але чим же вони так
цікаві? Ну навіщо так підглядати нам усім за тим, як оперують лікарі? Нам здається, що ми
відслідковуємо життя людей – лікарів, пацієнтів, бо це ж  так цікаво підглядати за чужим життям.
Ми так само з цікавістю захопились цим підгляданням, зазираючи друг до друга на блоги, вконтакте,
в однокласники…
Ми багато годин просиджуємо в інеті, спілкуючись віртуально, забуваємо при цьому інколи поснідати,
чи сходити на роботу. Так зручно: друг чи подруга, яких кільканадцять років не бачив, а зайшов на
сайт фотострани чи фотоальбом пікаса чи в однокласники і ось він тут такий близький і начебто реальний.
Ми переглянувши фільм, спішимо настрочити  про нього запис на блог, посперечатись віртуально з незгодними
з своєю думкою, а час минає, час летить.
І певно багатьох з нас мають зачепити за живе оці слова: “Якщо ви наважитесь ризикнути,
ви відкриєте справжній світ” – з серіалу “Анатомія грей”.
І дійсно так і є.
Варто ризикнути в цьому житті хоча б раз, щоб відчути всю його спарвжність.

роздуми…

Сьогодні звичайний робочий день, таких було вже багато і буде ще безліч.
Але цей день особливий.
Особливий своєю загруженістю на роботі.
Звичайний, бо така робота присутня в твоєму житті щобуднього дня.
Особливий, бо в цей день твоїй бабусі виповнилось 87 років,
і вона ще завзято ходить по будинку, спілкується, допомагає няньчити правнука,
але ніяк не хоче приймати ліки, які підтримують її серце.
Звичайний, бо твій день за звичкою розпочався о 7 ранку з чашки запашної міцної кави.
І вранці тобі невідомо було, що ввечері на тебе чекає недобра звістка, ти порхав як метелик,
не задумуючись про швидкоплинність часу.
А тепер – сидиш, розмірковуєш, як так, чому не втрутився, не змінив, не зміг, не встиг!?
А чи в твоїх це силах?
Сталося як сталося, таке життя.
Варто думати, що все вирішиться в позитивну сторону і життя триватиме, але кров холоне і на очі
навертаються сльози, коли на обрії з’являється дух смерті.
Страшно, боляче, невимовно сумно, коли втрачаєш рідну людину.
Але ж таке життя. Сьогодні ти є а завтра тебе вже нема тут.
Такі моменти -  втрати близької людини знайомі кожному. Всі ми смертні.
Але якщо ти живеш – живи, і проживай кожен свій день наче святковий.
Адже якщо сьогодні було свято в твоєму житті, ти прожив не дарма.
Ти вніс часточку свого позитиву в цей світ, одзобив його своєю позитивною посмішкою,
ти зміг прожити день, який особливий в твоєму житті, бо це чудо – жити.
Всі ми мріємо, особливо в дитинстві, юності.
З дорослішанням – стаємо прагматичними, забуваємо про мрії,
а від більшої їх частини просто відмовляємось.
Нам – дорослим ці мрії здаються дитячими, пустими.
Адже легше відмоитись ніж спробувати.
Легше сказати я не вмію, ніж спробувати, і визнати що це не твоє.
Найлегше засудити інших – можновладці в усьому винні.
Найлегше засудити начальника – платить малу зарплатню.
А важко запитати себе: а що я зробив, щоб в державі навівся лад?
А що я зробив для того, щоб отримувати  достойну оплату своєї праці?
Життя – балансування між позитивом і негативом, найліпше балансувати,
втримуючи рівновагу, на позитивній його стороні.
І тоді кожен день дійсно буде святом, а життя – щасливим.

Реальність нашого життя

У кожного є свої мрії, бажання, прагнення. Таке життя. Ми завше бажаємо одного а часто чомусь доля нам підсовує зовсім інше, марно витрачаємо свою енергію на пусті безглузді бажання. А розуміємо, що безглуздими вони є аж занадто пізно…
Але як виділити головне, як вірно розрахувати сили, щоб дійти до кінця, отримавши бажане, перемігши всіх і все і отримати омріяне? Просто повірити?
Вірити мало варто щось робити.
Робиш, а ефекту  – нуль. Змінюєш тактику – тож нуль.
А що?
Махаєш рукою на мрію, знаходиш іншу і знову витрачаєш марно на її досягнення залишки своєї вже підтрьопаної енергії та часу…І що? Знову не бачиш результату?
А стоп.
Чому?
Досить марно прожигати своє життя. Зупинись.
Ти не так думаєш. Спершу візьми під контроль свої думки, прибери недолуге сіпання тих клятущих маятників і нарешті змусь їх танцювати під твою дудку.
Ага. Завданнячко. Та ти ж людина. Людина. Ти можеш все.
Вибери нарешті хоч кілька вагомих і резонних своїх мрій і тепер просто чекай коли маятники їх виконають.
Виконають, бо ти їх контролюєш!